Момент покаяння – це час, коли ми можемо скинути важкий гріховний тягар, розірвати пута гріха, і допомогти нашій душі досягнути блаженного очищення. Але до цього веде нелегкий шлях.
Ми ще не приступили до сповіді, а душа наша чує спокусливі голоси: «Чи не відкласти? Чи достатньо я підготовлена? Чи не зачасто я причащаюся? Чи не зачасто я пощуся?»
У той момент, коли ви вирішили йти до сповіді, з’явиться багато перешкод, внутрішніх і зовнішніх, але вони зникають, як тільки виявити твердість у своїх намірах.
Першим кроком тієї людини, яка готується до сповіді, повинно бути випробування серця. Для цього і встановлені дні підготовки до таїнства, ці дні — піст тілесний.
Зазвичай люди, некомпетентні в духовному житті, не бачать ні багаточисельності своїх гріхів, ні їх ганебності. Вони говорять: «У мене тільки дрібні (малі) гріхи, як у всіх. Нічого особливо важкого я не зробив: не вкрав, не вбивав» - такими, зазвичай, словами багато хто розпочинає свою сповідь.
Чим пояснити нашу безучасть на сповіді, наше самонавіювання, як не скам’янілістю почуттів, як не «змертвілістю сердечною, душевною смертю, яка призводить до смерті тілесної»? Чому святі отці і вчителі наші, які залишили нам покаянні молитви, вважали себе першими грішниками і щиро взивали до Ісуса: «Ніхто не згрішив на землі від віку, як согрішив я, окаянний і блудний!» А ми впевнені, що в нас все благополучно і правильно.
Ми, занурені в гріховний морок, нічого не бачимо в своєму серці, а якщо бачимо, то не жахаємося. Христос закритий для нас пеленою наших власних гріхів.
Аналізуючи моральний стан своєї душі, потрібно постаратися відрізнити основні гріхи від вторинних, симптоми від більш глибоких причин. Наприклад, ми помічаємо (і це дуже важливо) розсіяність на молитві, неуважність під час богослужіння, відсутність інтересу до слухання і читання Святого Письма; і потрібно замислитись , чи не відбуваються ці всі гріхи від маловірства і слабкої любові до Бога?!
Ми повинні визнати в собі свавілля, непослух, самовиправдання, нетерпіння докорів, непоступливість, упертість; і найбільш важливо відкрити і зрозуміти їхній зв'язок із самолюбством і гординею.
Якщо ми за собою помічаємо прагнення бути завжди в середовищі, на людях, проявляємо балакучість, глузування, злосливість, якщо ми надміру турбуємося про свою зовнішність і одяг, то потрібно уважно дослідити ці страсті, тому що частіше за все так проявляється наша пихатість, марнославство і гординя.
Якщо ми надто близько приймаємо до серця життєві невдачі, важко переносимо розлуку, безутішно скорбимо за померлими, то чи не криється в силі і глибині цих щирих почуттів невір’я в благий Промисел Божий?
Є один допоміжний спосіб, який веде нас до пізнання своїх гріхів, - частіше, а особливо перед сповіддю, згадувати те, в чому зазвичай звинувачують нас інші люди, що поруч живуть, наші близькі. Дуже часто їхні звинувачення, докори справедливі. Але навіть якщо вони здаються несправедливими, потрібно сприймати їх із покорою, без озлоблення.
Перед сповіддю необхідно попросити прощення у всіх, перед ким завинив, щоб приступити до таїнства з необтяженою совістю.
При такому випробуванні серця потрібно слідкувати, щоб не впасти в надмірну помисловість і дріб’язкову непевність, недовіру до будь-якого поруху серця. Ставши на цей шлях, можна загубити відчуття важливого і неважливого, заплутатися в дрібницях. У таких випадках потрібно тимчасово залишити випробовування своєї душі, молитвою і добрими справами прояснити свою душу.
Підготування до сповіді полягає не в тому, що треба повністю згадати і записати свій гріх, а в тому, щоб досягнути стану зосередженості, серйозності і молитви, при яких, як при світлі, стануть видимими наші гріхи.
Духовному отцю сповідник повинен принести не список гріхів, а покаянне почуття, не детальну розповідь про своє життя, а смиренне серце.
Знати свої гріхи, це ще не значить каятися в них. Але що ж робити, якщо висушене гріховним вогнем серце наше не здатне на щире покаяння? І все ж таки це не причина для того, щоб відкладати сповідь в очікуванні покаянного почуття, адже Бог може торкнутися нашого серця і під час самої сповіді: самосповідання вголос наших гріхів, може пом’якшити наше серце, витончити духовний зір, загострити покаянне почуття.
Більш за все для переборення нашої духовної в’ялості служить підготовка до сповіді, піст. Виснажуючи наше тіло, піст порушує загибле для духовного життя наше тілесне благополуччя і благодушшя.
Однак піст сам по собі тільки підготовлює, розрихлює грунт нашого серця, яке після цього зможе увібрати молитву, Слово Боже, життя святих, а це, в свою чергу, спричинить посилення боротьби зі своєю гріховною природою.
ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ СПОВІДЬ В ХРАМІ
Господь наш Ісус Христос сказав, звертаючись до Своїх учеників: «Істинно кажу вам: « Що зв’яжете на землі, то буде зв’язане на небесах; і що розв’яжете на землі, то буде розв’язане на небесах»(Мф.18.18). Апостоли, виконуючи волю Творця передали цю владу наступникам свого служіння – пастирям Церкви Христової.
Саме вони, священики, і приймають нашу сповідь у храмі.
Перша і найбільш важлива частина, яка слугує вступом і підготовкою до особистого покаяння і допомагає сповіднику відчути свою відповідальність безпосередньо перед Богом, є молитва. Молитви ранішні, молитви перед сповіддю і причастям – вже в цих молитвах починається розкриття душі перед Богом, у них виражається надія того, хто кається на прощення і очищення душі від скверни гріхів.
Після цього той, хто готовий до покаяння, підходить до аналоя, зробивши перед цим земний поклін в напрямку вівтаря (цей поклін потрібно робити заздалегідь). Сповідник і священик стоять біля аналоя, сповідник стоїть, нахиливши голову перед святим Хрестом і Євангелієм, які знаходяться на аналої.
Важливий момент сповіді – словесне сповідання гріхів. Не потрібно чекати питань, потрібно самому зробити зусилля, адже сповідь – це подвиг і самозмушення. Дуже важко, коли сповідаєшся, уникнути спокуси самовиправдання, важко відмовитися від спроби пояснити священику «пом’якшуючі обставини», від посилання на третє лице, нібито ввівши нас у гріх. Усе це ознаки самолюбства, відсутності глибокого покаяння, що продовжується у гріхові. Інколи на сповіді посилаються на погану пам'ять, яка нібито не дає згадати всі гріхи. Справді, часто буває, що ми легко і швидко забуваємо наші гріхопадіння. Але чи на справді це відбувається тільки від слабкої пам’яті? Адже ми довгий час тримаємо в пам’яті моменти, які торкнулися нашого самолюбства! Чи не означає це те, що ми забуваємо наші гріхи тому, що не надаємо їм серйозного значення?
Ознака досконалого покаяння – відчуття легкості, чистоти, невимовної радості. Після закінчення сповіді, вислухавши молитву, яку священик говорить над сповідником, і отримавши розрішення, сповідник встає і цілує святий Хрест і Євангеліє в знак любові і благоговіння перед Господом і вірності даних Йому в присутності духівника обітниць. Розрішення означає повне відпущення всіх висповіданих гріхів і тим самим дає дозвіл приступити до Причастя.
ПРО ЩО ГОВОРИТИ СВЯЩЕНИКУ НА СПОВІДІ?
Сповідь – це не бесіда про свої недоліки, сумніви, це не проста поінформованість духовника про себе.
Сповідь – це таїнство, а не просто благочестивий звичай. Сповідь – це гаряче покаяння серця, прагнення очищення, це друге Хрещення, і, як наслідок, ми вмираємо для гріха і воскресаємо для святості. Розкаяність – перша ступінь святості, а байдужість, нечутливість – це перебування поза святістю, без Бога.
Часто замість сповіді своїх гріхів відбувається самовихваляння, викривання ближніх і скарги на труднощі життя. Деякі люди прагнуть безболісно для себе пройти через сповідь, говорячи загальну фразу: «Грішна у всьому». Причиною того є хибний стид перед духівником і нерішучість, але особливо — малодушний страх у повній мірі усвідомити нікчемність власного життя. Гріх – це порушення християнського морального закону. Є гріхи проти Бога і Церкви Його. Узагальнюючи ці гріхи, можна звести до наступних: 1)маловірство, 2)забобони(марновірство), 3) блюзнірство(кощунство), 4) немолитовність і зневага до церковної служби, 5)немолитовність, 6)духовна прєлєсть(самообман).
1) МАЛОВІРСТВО. Цей гріх найбільш поширений. Маловірство непомітно переходить у повне безвір’я, при чому, людина, яка страждає маловірством, тісно пов’язана з естетичними емоціями, страсними, сентиментальними; вона легко уживається з егоїзмом, марнославністю, пихатістю, хтивістю, сластолюбністю, пожадливістю…Люди цього складу шукають похвали і хорошої думки про них з боку священика. Вони приходять на сповідь, щоб поскаржитися на інших, прагнучи продемонструвати свою «праведність».
Така людина не визнає за собою ніяких гріхів, навіть не робить спроби розібратися в своєму житті і щиро вірить, що немає в ній нічого гріховного; живе тільки для себе, вважаючи, що стримання від гріхів достатнє для спасіння. Взагалі релігійне самозадоволення і самозаспокоєння – головні ознаки віддалення від Бога і Церкви, і найбільш виразно показано це в євангельській притчі про митаря і фарисея.
2)ЗАБОБОНИ (МАРНОВІРСТВО). Дуже часто в середовище віруючих проникають всеможливі забобони, віра в прикмети, ворожіння, достатньо розповсюджений окультизм, магія. На обличчях людей, які довгий час займалися посвяченням в «тайное духовное учение», залишається важкий відбиток – знак невисповіданого гріха, а в душі – викривлена сатанинською раціоналістичною гординею думка про християнство, як про нижчу ступінь пізнання істини. Окультисти проповідують вчення про «карму», нецерковний аскетизм; у тих, хто займається окультизмом, виникає бажання заглянути за закриті двері. Але ж ми повинні смиренно признати існування Тайни, не намагаючись проникнути в неї нецерковним шляхом. Нам даний верховний закон життя, нам вказаний шлях, що прямо веде нас до Бога –любов.
3)БЛЮЗНІРСТВО. Ці гріхи часто уживаються із церковністю і щирою вірою. Сюди, в першу чергу, належить нарікання на Бога за Його нібито немилосердне ставлення до людини, за страждання, які, як здається людині, здаються незаслуженими і надмірними.
Блюзнірствує і той, хто грозить гнівом Господнім своїм недругам або навіть в «молитві» просить Бога покарати іншу людину. Великий гріх чинять ті, які проклинають і погрожують карою небесною. Призиванням нечистої сили в гніві чи просто в розмові.
4)ЗНЕВАГА ДО ЦЕРКОВНОЇ СЛУЖБИ. Це відсутність церковної дисципліни, нелюбов до богослужіння, пошуки виправдань різного характеру. Також невідвідування храму, кажучи: «Що робити там так часто і слухати одне і те ж?».
5)НЕМОЛИТОВНІСТЬ - гріх загальнорозповсюджений є наслідком не- церковності. Потрібно прагнути не відчитувати молитовне правило, не відстоювати богослужіння, потрібно приймати дар молитви у Бога, полюбити молитву, чекати з нетерпінням часу, щоб помолитися.
Дар молитви – це вміння володіти собою, своєю увагою, повторюючи слова молитви не тільки губами і язиком, але й усім серцем і всіма думками приймати участь у молитві. Найкращим засобом для цього є «Ісусова молитва», котра полягає в рівномірному ,кількаразовому, повільному повторенні слів: «Господи Ісусе Христе, сину Божий,помилуй мене грішного». Її можна читати будь-де і будь-коли. У цих випадках вона особливо допомагає відволікти увагу нашу від всякої спокуси, суєти, вульгарності і сконцентровує розум і серце на Імені Божому.
6)ДУХОВНА ПРЄЛЄСТЬ(САМООБМАН) істотно відрізняється від всіх перерахованих гріхів проти Бога і церкви. На відміну від інших гріхів цей гріх корениться не в недостатку віри, релігійності, церковності, а, навпаки, в хибному, брехливому відчутті надлишку особистих духовних дарів. Людина, яка знаходиться в стані прєлєсті, уявляючи, що досягнула особливих плодів духовної досконалості.
7) Об’їдання (Чревоугодие) – один із цілого ряду гріхів проти ближніх, сім’ї і суспільства. Воно проявляється у звичці надмірного споживання їжі, тобто переїдання.В самій їжі нема гріха, бо це дар Божий. Гріх полягає у ставленні до неї як до найвищої мети, в поклонінні їй. Вся їжа, яка була спожита більше, ніж потрібно для втамування відчуття голоду, просто для задоволення – це вже об’їдання. «Чим більше дров, тим сильніше полум’я; чим більше страв – тим завзятіша похіть.»(Авва Леонтій). Іоан Ліствичник застерігає і повчає: «Володій черевом(животом), поки воно тобою не заволоділо».
Блаженний Августин порівнює тіло з молодим конем, який зваблює, захоплює душу, неприборканість якого слід приборкати зменшенням вживання їжі. Для цієї мети в основному і встановлені пости.
Яким би не був важким піст в умовах нашого життя, до нього потрібно прагнути, його необхідно зберігати в побуті, особливо піст внутрішній, духовний, який у святих отців називається – доброчесність.
Сестра і подруга посту – молитва, без якої піст перетворюється в самоціль, в засіб особливої, витонченої турботи про своє тіло.
Перешкоди для молитви виникають від слабкої, недостатньої віри, від суєти, зайнятості мирськими справами, від грішних, нечистих, злих, почуттів і думок. Допомагає подолати ці всі перешкоди піст.
8) Сріблолюбство виявляється у формі марнотратства і протилежного йому - скупості. Цей гріх надзвичайної важкості – він породжує злобу, закам’янілість, заздрість. Св. ап. Павло говорить: « Ми нічого не принесли у цей світ; і це означає, що нічого не можемо і винести з нього. Маючи харчі і їжу, будьмо задоволені тим».
9) Дратівливість, роздратування, гнів – прояв цієї страсті ті, що каються, схильні виправдовувати причинами фізіологічними, так званою «нервозністю» внаслідок страждань і негараздів, які випали на їхню долю, напруженням сучасного життя, важким характером рідних і близьких. Дратівливість, грубість перш за все руйнує сімейне життя, приводячи до сварок через дрібниці, викликаючи зворотну ненависть, бажання помститися, злопам’ятність, роблячи жорстокими серця в цілому добрих і люблячих один одного людей.
Св. Димитрій Ростовський говорить так про гнів : «Не тільки допустимо, але й спасительно гніватися на свої власні гріхи і недоліки». «Хто пам’ятозлобствує на демонів, той не злопам’ятний на людей».
У ставленні до людей, до ближніх слід виявляти терпіння. «Коли відчуваєш у собі сильний прилив гніву, намагайся мовчати. А щоб саме мовчання принесло тобі більше користі, думками звертайся до Бога і промовляй про себе, наприклад, Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».
Дуже часто причиною гніву буває високомірність, гординя, бажання показати свою владу над іншими, викрити їхні пороки, забуваючи про власні гріхи. Св. Василій Великий так говорить про це: «Викорени із себе дві думки: не визнавай себе достойним чого-небудь великого і не думай, що інша людина менш достойна, ніж ти.»
10) Одним із найрозповсюджених гріхів є осудження ближнього. Перш за все, гріх цей знаходиться в тісному зв’язку із пристрастю до гордині. До таких людей звернені такі слова Іссайї: «У кого серце чисте, той всіх людей вважає чистими, але у кого серце осквернене страстями, той нікого не вважає чистим, але думає, що всі подібні йому». Ці люди забувають, що Сам Спаситель заповідав: «Не судіть,і несудимі будете, бо яким судом судите, таким будете судимі. І що ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди в своєму оці не відчуваєш?»(Мф.7, 1-3.) І якщо ти бачиш чужу нечистоту, то це означає, що вона вже проникла в тебе. Наш суд ніколи не буває безпристрасним, найчастіше він заснований на випадковому враженні або звершується під впливом особистої образи, гніву.
11) Гріх відчаю найчастіше всього трапляється з нами від надмірної зайнятості собою, своїми переживаннями, невдачами, і, як наслідок, – притуплення любові до ближніх, байдужість до чужих страждань, невміння радіти чужому щастю, заздрість. Ісаак Сірін говорить: «Примирись із собою, і примиряться з тобою і небо і земля.»
12) Брехня. Найбільш розповсюджений гріх. До цієї категорії також слід віднести невиконання даних обітниць, сварки, марнослів’я. Найбільше переважає «побутова» брехня і неправда, яка поступово розбещує людину, дозволяючи людині заради особистої вигоди йти на угоду зі своєю совістю. Не існує «спасительної брехні» або «виправданої». Самі ці словосполучення є вже недопустимі. Не менше, ніж брехня, розповсюджений гріх марнослів’я, тобто пустого, бездуховного користування Божественним даром слова.
Найстрашнішим і найжахливішим гріхом у всі часи вважалось вбивство, самовбивство і вбивство в лоні – аборт. Дуже близьке до звершення вбивства – рукоприкладство.
Але ж ми вбиваємо ближнього не тільки руками або зброєю, але й жорстокими словами, обмовлянням, знущанням, насмішками. Св. ап. Іоан говорить: «Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця». Кожен на собі випробував, як ранить і вбиває душу зле, жорстоке, язвисте слово.
Вбивство тварин без потреби в харчуванні, це також порушення.
Піддаючись надмірній печалі, доводячи себе до відчаю, ми також грішимо. Самовбивство – великий гріх, адже життя є дар Божий, і тільки Йому належить влада відібрати його(життя) у нас. Нанесення шкоди своєму здоров’ю – також повільне самовбивство. Дехто вбиває себе надмірною працею заради збагачення – це також гріх.
Дехто вважає, що порушення заповіді «не вкради» - це тільки ознака явної крадіжки з насиллям, і тому, не задумуючись, відкидає свою вину в гріхові розкрадання. Під розкраданням(крадіжкою) слід розуміти неповернення грошових боргів або речей. Не менш засудливе дармоїдство, жебракування без крайньої необхідності, при можливості самому заробити на проживання.
Блудні думки і помисли, які розвиваються від спогадів перш за все баченого, почутого або навіть відчутого у снах. Наодинці, найчастіше вночі, вони особливо міцно заволодівають людиною. У цьому випадку найкращими ліками є аскетичні вправи: піст в їжі, регулярне читання ранкового і вечірнього правил(молитв).
Спокусливі розмови, блуд, перелюбство, кровозмішання, неприродні статеві стосунки - про огидність перерахованих гріхів навряд чи слід детально розповсюджуватись. Будь-якому християнинові очевидна їх недопустимість: вони ведуть до смерті духовної перш ніж ми досягнемо смерті тілесної.
Розкаяння наше не буде повним, якщо ми , каючись, не утвердимося внутрішньо з рішучістю не вертатися до висповіданого гріха. Але дуже часто задають питання: як це можливо або як я можу обіцяти духівникові, що я не повторю свого гріха? Справа в тому, що перш за все, ми не судді самі собі. Людина не може правильно судити про себе, чи стала вона гіршою, чи кращою, бо і вона(людина) сама, і те, над чим вона роздумує, величини змінні. Надто велика вимогливість до себе може дати ілюзію, що гріхи примножились і посилились. Але насправді, вони(гріхи) залишилися ті ж, можливо, навіть ослабли, просто раніше ми їх не помічали.
І навіть, коли після сповіді немає цього відчуття полегшення, відродження, потрібно мати силу вернутися знову на сповідь, до кінця звільнити сво. душу від нечистоти, сльозами обмити її від чорноти і скверни. Той, хто прагне до цього, завжди досягає того, чого шукає.
ПРО СТАВЛЕННЯ ДО СВЯЩЕНИКІВ І ДО СПОВІДІ
Згідно правил Православної Церкви, всі її члени повинні приходити до сповіді із семилітнього віку. Іншими словами, вже з цього віку Церква вважає людину здатною відповідати перед Богом за свої вчинки, боротися зі злом у собі і отримувати благодатне прощення в таїнстві Покаяння. Як часто потрібно йти до сповіді? Ми, що підвладні гріхові, повинні якнайчастіше вчитися покаянню.
Для людини, яка насправді страждає від свого гріха, також все рівно , у якого священика вона сповідується. Спілкування із священиком на сповіді – це повільний, розсудливий перерахунок своїх гріхів і вислуховування молитов. До священика не можна ставитися лише як до требовиконавця. На жаль, споживацьке ставлення до Церкви залишається одним із найросповсюджених пороків нашого життя. Споживацтво багатолике, воно виростає не тільки через лінивство і байдужість до Церкви, але й часом «із ревнощів не по розуму», звідси і зловживання пастирською увагою, свого роду сповіді-спектаклі, які розігруються перед священиком, звідси і «паломництво» із монастиря в монастир, від одного духівника до іншого, це все супроводжується всякого роду навколо церковними пересудами, які заміняють, по суті, духовне життя.
Всякий, хто приступає до сповіді, повинен знати: сповідь – не індульгенція, при якій почуття сорому і навіть покаяння служить як би платою, яка вноситься за гріх і яка дає дозвіл жити далі, як ні в чому не бувало. Сповідь – це глибоко особистий акт, а разом із підготовкою до сповіді і процес, в якому людина розкривається не тільки для Бога, але й для самої себе. Сповідь без перебільшення можна назвати процесом народження особистості, процесом іноді досить важким, тому що людині приходиться щось від себе відсікати, виривати із корінням, але, разом з тим, процес порятунку і, в кінцевому результаті, завжди радісний.
Є ще один момент, на який слід звернути увагу, - повага до сповіді. Часто через штовханину в храмі люди стоять дуже близько до священика, який сповідає, і можуть підслуховувати сповідь. Ніяка штовханина не може служити виправданням, і ніхто не повинен підходити до священика і сповідника надто близько. Тайна сповіді повинна бути відгороджена від усього, в тому числі і від штовханини.
За матеріалами інтернету.